Становище особи у Стародавньому Римі

Давньоримська держава з часів виникнення і до занепаду була рабовласницькою: рабовласницький лад, рабовласницький спосіб виробництва, в основі виробничих відносин — власність на засоби виробництва та раба, основні класи — раби і рабовласники. Спочатку рабство було патріархальним — становище рабів не дуже відрізнялось від вільних. З розвитком продуктивних сил станова диференціація поглиблюється, стає жорстокішою експлуатація рабів. Раб вважався річчю (servus res est). На думку Варрона (І ст. до н. е.), розрізняють знаряддя праці: а) неживі: б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що володіють людською мовою (раби). Отже, раб у Стародавньому Римі — знаряддя праці, що вміє говорити (instrumentum vocale). Це положення було відображено в римському праві. «Вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди вільні або раби», — стверджував Гай (Д. 1.53). Ульпіан уточнював: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким» (Д. 50.17.32). Деякі юристи вважали, що рабство виникло на основі права народів: «Рабство є встановлення права народів, в силу якого одна особа підкоряється владі іншої» (Д. 1.5.4.1).

Загалом, римське суспільство, а разом з тим і право, вважали рабство явищем нормальним. Володар мав право раба продати, обміняти, подарувати як будь-яку річ, покарати його, навіть вбити за будь-яку провинність або без такої. Наведемо характерний уривок із 6-ї сатири Ювенала (діалог між чоловіком і дружиною):

«— Хресну страту рабу!

— Хіба він заслужив покарання? В чому його злочин? Свідки хто? Хто доносив? Послухай: якщо на смерть посилати людину — не можна поспішати.

— Що ти, дурню! Хіба раб людина? Хай він і не злочинець, — так як хочу, так велю, замість доводу хай буде моя воля.

— Так вона чоловікові велить».

На початку І ст. було прийнято сенатус-консульт Сіціліана, за яким всі раби, що були в будинку в момент вбивства володаря, підлягали страті. Ульпіан досить широко тлумачив цей закон. Тацит наводить приклад, коли за вбивство рабами префекта міста Педанія Секунда було страчено 400 рабів.

Основними джерелами рабства були: а) війни, під час яких брали в полон воїнів сусідніх народів (захоплення чужоземця навіть не внаслідок війни робило його рабом, якщо тільки Рим не мав договірних відносин з цією державою); б) народження від матері-рабині. Згідно з нормами цивільного права, дитина, народжена поза шлюбом, набувала статусу матері, який вона мала в момент народження. Отже, якщо в момент народження дитини її мати була рабинею, дитина також визнавалася рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття і хто був батьком дитини; в) продаж вільної людини в рабство — за Тибр. Вільний громадянин не міг стати рабом на своїй батьківщині — це було б надто небезпечно для пануючого стану. Однак у період імперії допускалось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до безстрокової каторги. За часів принципату в рабство оберталася жінка, що вступила в зв'язок з рабом і не припинила його на вимогу його хазяїна.

У Римі суб'єктом права, особою визнавалися тільки вільні люди. Проте й вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох чинників (про що йтиметься далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану. За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родин та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність. Зміна статусів дістала назву capitis deminutio.

1) Стан свободи (status libertatis) — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

2) Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminutio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

3) Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасного визначення правоздатності, хоч і користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться у лоні матері, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від лона матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у народжених вільними. З моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, спадкоємцем. Від її імені законні представники захищали її права тощо.

Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися ними особа може самостійно лише за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не знало визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх значення і відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також і від інших чинників — хвороби, вчинення негідних вчинків тощо.

Впливала на дієздатність і «статева ознака». Наприклад, протягом майже всього розвитку римського права жінка істотно обмежувалася в правосуб'єктності. Вона, як правило, перебувала під опікою батька, чоловіка або інших родичів. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Однак вона не могла брати на себе відповідальність за чужі борги. Юстиніан помітно послабив обмеження правосуб'єктності жінки. Однак залишалася справедливою сентенція Папініана: «За багатьма постановами нашого права жінки перебувають в гіршому становищі, ніж чоловіки».

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право їй могли призначити опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, мати повагу в суспільстві, бути чесними, порядними, безкорисливими і турботливими.

Головним обов'язком їх було піклування про майнові інтереси підопічних, а також про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося ганебним вчинком.

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої республіки, все вільне населення поділялось на римських громадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивільного обігу та внаслідок інших соціально-економічних змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпущениками. В імператорський період з'явилася ще одна категорія фізичних осіб, яка отримала особливий правовий статус, — колони.

Римське громадянство, яке було, передусім, поняттям публічно-правовим, виникало з народження дитини у римських громадян, що перебували у законному шлюбі. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з законом набувала статус матері. Крім того, римське громадянство на-бувалося пожалуванням цього звання чужинцю, звільненням римським громадянином свого раба і всиновленням чужинця. Римське громадянство припинялося зі смертю особи, втратою римського громадянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видів кримінального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій та сімейній сферах. Він мав право нести службу в регулярному римському війську, брати участь і голосувати в народних зборах, бути обраним на посади магістратів. Це сфера політичних прав, що не залежали від сімейного стану особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність римського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і бути учасником цивільного обігу.

Зміст правоздатності римського громадянина відображався навіть у його імені. Повне ім'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2) найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому відмінку; 4) найменування триби, в складі якої громадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (належність до триби зазначалась і в той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені тощо. Наприклад, повне ім'я Ціцерона виглядало так: Марк Тулій Марка Корнелій Ціцерон (Марк — ім'я, Тулій — рід, Марка — ім'я батька в родовому відмінку, Корнелій — триба, Ціцерон — прізвисько).

Іншою категорією осіб у римському праві були латини, якими визнавалися давні жителі Лацію — околиць Риму — та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинів почали надавати деяким італійським громадам і за межами Лацію. Після того, як у І ст. до н. е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишався лише за населенням позаіталійських громад чи провінцій, яким він надавався особливими актами Римської держави. Його також, як правило, набував раб, якого відпускав на волю латин або римський громадянин. Отже, статус латина набуває певного юридичного значення і відповідне оформлення внаслідок:

а) народження в сім'ї латинів. При цьому діють такі самі правила, що й для римських громадян: статус шлюбної дитини визначається за статусом батька, позашлюбної — за статусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом органу державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою одержання земельного наділу;

г) звільнення від рабства хазяїном — латином чи римським громадянином, але за умови надання йому правового статусу латина.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, проте аж ніяк не всі. Основна їх частина — жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші латини — раби, відпущені на волю, — одержавши статус латина, не мали права згідно з законом брати шлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього хазяїна, що надав йому свободу. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помирали як раби».

За бажанням латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Воно надавалося на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували статус римського громадянина. Згодом це призвело до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лацію. Через це було встановлено правило: латин, що мав намір переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх громадах на посаду магістратів або сенаторів. Як зазначалось вище, в І ст. до н. е. все населення Італії дістало правовий статус римського громадянина.

Перегріни — сусідні з Італією народи. Вони не були рабами, однак і не отримували правового статусу римського громадянина. В давнину це були вороги (hostes), які не мали правового захисту з боку Римської держави. Однак з часом, зі змінами в соціально-економічному житті римського суспільства hostes поступово утворюють самостійну групу вільного населення й одержують правовий статус перегріна.

Статусу перегріна набувала дитина, народжена в сім'ї перегрінів чи перегрінкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу і висланий у місця проживання перегрінів, де й одержував їхній статус.

В окремих випадках перегрінам надавалося римське громадянство. Наприклад, за особливі заслуги перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська держава надавала його групам перегрінів спеціальним актом державної влади, керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з метою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відомо, мали право нести службу тільки римські громадяни.

Перегріни не мали політичних прав римських громадян. У сфері приватноправових відносин вони керувалися власним національним правом, а при міжнаціональних контактах — правом, створеним претором перегрінів на підґрунті правової культури цих народів.

На початку III ст. відмінності у правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалося скоріше фіскальними міркуваннями, ніж політичними. Як би то не було, проте все населення Римської імперії стало її громадянами. Іноземці, що прибували на територію Римської держави й не були її підданими, залишалися у становищі перегрінів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником (лібертіном). Він набував правового статусу свого володаря, що відпустив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським громадянином, набував статусу римського громадянина, з деякими винятками. Наприклад, він не міг взяти шлюб з народженою вільною римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до Юстиніана. Якщо раб одержував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник залежав від свого колишнього хазяїна: був зобов'язаний надавати йому різні послуги, а за потреби — аліментувати не тільки колишнього патрона, а і його дітей, батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно переходило до спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а з І ст. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Специфічну категорію суб'єктів права складали колони — дрібні орендарі землі, що потребували засобів існування й отримували землю в користування від великих землевласників за плату, що встановлювалася як у грошовій, так і в натуральній формі.

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжував розвиватися в період принципату і дістав правове закріплення в умовах абсолютної монархії. Разом з тим, колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. В Єгипті та Азії подібні відносини виникли раніше і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колонату був також рабський пекулій, за яким раби, що добре працювали на переданій їм у пекулій землі, одержували свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

Орендар-колон юридично залишався незалежним, мав право у будь-який час розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола населення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землеволодільці надавали їм позики, однак на таких умовах, що колони не мали змоги повернути їх своєчасно. Ускладнювали становище часті неврожаї. Згодом колони потрапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами, а розрахуватися він також не міг.

Поступово фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. її збільшує нова податкова реформа, за умовами якої податки із землі стягуються з урахуванням колонів. Залишення колонами землі зменшувало прибутки землеволодільців, вони всіляко намагалися закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. У 322 р. був прийнятий закон, що забороняв колону самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям відчужувати земельні наділи без приписаних до них колонів. Таким чином, завершилося правове оформлення щодо закріплення колонів. З'явилася нова категорія залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землеволоділець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто у цьому сенсі правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Колони — попередники кріпаків, а колонат — зародок феодалізму.

Не тільки сам колон, а і його діти вважалися приписаними до даного наділу. Колонат стає спадковим. Зростає особиста залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно.

Крім фізичних осіб суб'єктами римського права могли бути організації — юридичні особи. Хоч спеціального визначення цього поняття не існувало, однак ще у давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями прав і обов'язків можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права. Вже в Законах XII таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути власниками певного майна.

Римські юристи звертають увагу на те, що в деяких випадках майно належить не окремим громадянам — фізичним особам, а об'єднанням. Марціан зазначав: «Належать сукупності, а не окремим особам, наприклад, театри, що знаходяться у муніципії, а також стадіони» (Д. 1.8.6.1). Інший юрист, Альфен, наводить таке висловлювання: якщо в легіоні з часом повністю оновиться склад воїнів, то легіон все ж таки залишається тим самим. Те саме стосується і корабля, на якому внаслідок ремонту всі частини повністю замінені. Він залишається тим самим. Ульпіан зазначає: «Щодо декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінився. Навіть якщо дана сукупність звелась до однієї людини, то переважно визнається, що можна висунути вимоги до неї в суді й вона може заявляти вимоги в суд, бо право всіх зосередилось в одному і залишається ім'я сукупності. Якщо є борг на користь сукупності, то це не є боргом окремій людині» (Д. 3.4.1—2).

Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'єднаннями певні права та обов'язки. Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими громадами) права на самоуправління і господарську самостійність.

Цю важливу правову категорію у римській юриспруденції визначали по-різному. Наприклад, захоплення абстрактністю розуміння властивостей юридичної особи призвело до того, що римський юрист Флорентін розглядав спадкоємну масу як таку, що володіє самостійною юридичною якістю та є схожою до юридичної особи. Крім того, специфіка розуміння змісту юридичної особи полягала в тому, що в римському праві це не був окремий суб'єкт юридичних дій, а більшою мірою сукупність особливих прав, більшого чи меншого обсягу, зважаючи на вид і обставини.

Аналізуючи сутність та значення категорії юридичної особи, слід звернути також увагу на колізію інтересів, що виникла у цій сфері між державою та фундаментальними положеннями приватного права у процесі утворення юридичних осіб. Тоді, коли приватне право йшло шляхом визнання правоздатності організацій, Римська держава вирішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування республіки об'єднання громадян могли створюватися без якихось обмежень, то вже у І ст. до н. е. було запроваджено низку обмежень, пов'язаних з політичними, релігійними та морально-етичними міркуваннями. Наприклад, сенатус-консульт 64 року до н. е. розпустив усі колегії, які після розслідування магістратів було визнано шкідливими для громадського порядку. Через 6 років їх було відновлено, однак ще через 2 роки сенат знов постановив ліквідувати колегії, що перетворилися у політичні клуби. Ще далі пішов Цезар, який ліквідував усі колегії та корпорації, крім найдавніших. Що ж стосується можливості створення організацій — юридичних осіб на майбутнє, то законом Августа було встановлено загальне правило, згідно з яким для створення об'єднань потрібен був дозвіл сенату (Д. 3.4.1).

Загалом, можна зазначити, що римське право не мало детально розробленого поняття і теорії юридичної особи. Але було достатньо чітко визначено ідею цього інституту: визнання правоздатності за організацією, відокремленої від правоздатності фізичних осіб, які входять до її складу. Крім того, було розроблено засоби реалізації штучної дієздатності та визначено види юридичних осіб.

Для того, щоб об'єднання-корпорація могла вважатися створеною, необхідна була наявність у ній не менш трьох членів — trиs faciunt collegium. У найдавнішу епоху не передбачалося ніяких попередніх умов для організації об'єднань громадян, однак їх мета не повинна була шкодити «публічним справам». Пізніше об'єднання могли створюватися «тільки з дозволу закону, чи сенататус-консульта, чи постанови принцепса». У такий спосіб сформувався притаманний для римського права в цілому дозвільний порядок утворення корпорацій. Однак такий дозвіл міг бути наданий і у загальній формі спільним (єдиним) дозволом на діяльність тих чи інших організацій з відповідними завданнями і правами.

Корпорація могла мати свій особливий статут, однак це не було обов'язковим. Необхідними були: наявність майна корпорації, каси (чи скарбниці) та довіреної особи, що діє від імені корпорації. Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на якому рішення приймалися простою більшістю голосів.

Корпорація-об'єднання являла собою абстрактну спільність: вона зберігала свою якість незалежно від змін у персональному складі її членів. Корпорація мала майно, відокремлене від майна своїх членів, і члени її не могли мати ніяких претензій на це майно. Разом з тим корпорація не відповідала за зобов'язання чи за правопорушення своїх членів. Відповідальність наставала тільки в тому разі, якщо корпорація збагатилася в результаті неправомірних дій визнаного винним свого члена і тільки в межах розміру цього незаконного збагачення.

Юридична особа (корпорація) не мала дієздатності. Для вчинення дій необхідний був законний представник — actor. Тільки він мав право виступати від імені корпорації, пред'являти позови, вчиняти угоди, причому його права були ідентичні правам приватної особи.

Припинялися об'єднання-корпорації: 1) вибуттям її членів; 2) забороною її діяльності органами державного управління або судом; 3) закінченням строку або досягненням цілей, що передбачалися при утворенні корпорації; 4) власним рішенням її членів.

{module SAPE in content}